пʼятницю, 18 липня 2014 р.

Неминуче

Сьогодні був той самий день. Хоча ні, не так. Сьогодні був звичайний день, як кожен, із мільйона кожних моїх днів. Тоді коли прокидаєшся опівдні і одразу клянеш себе за бездарно проспаний ранок. Як завжди викає думка піти побігати яка триває рівно 30 сек. Перевірка пошти, смс, дзвінків....

Стакан води+кава з молоком. Дзвінок.

Це був один з тих днів, як не мали б бути особливими. Ні запланованих поіздок, ні зустрічей, ні роботи, лише один дзвінок.

Незнаю чому люди бояться говорити про смерть. Не вміють про неї говорити. Не хочуть про неї чути. Така проста фраза сказана між іншим: "ти знаєш що він вчора помер?". Поміж слів, поміж рядків - називайте як хочете. Поміж вибором рецепту варення, обговорення погоди, планів на день, в той час коли готуєш млинці на сніданок "ти знаєш що він помер?". 

Не знаю.

Тоді ти вмикаєш компютер, заходиш на його сторінку у всіх соц. мережах і на сторінки його друзів щоб знайти найменший натяк на співпадіння (на неспівпадаючі співпадіння-любив завжди повторювати ти) останній раз online 14 днів тому, останнє фото в instagram 5w ago,останній check in 3mounths ago, у друзів чорні квадрати замість фото, свічки, статуси..........

Це було майже так само як того літа, коли ти мені сказав про той діагноз. Зявилося фото з твоєю лисою головою-всім казав шо йдеш в армію...



Я не вірила, не вірю і зараз. Не вірю що тебе нестало. Можна я і далі буду скидувати тобі нові альбоми daft punk, які ти так любиш. Можна я буду позичати тобі фотоапарат для всіх твоїх шалених подорожей. Як згадка в мене залишиться книга яку ти мені дав почитати....книга з символічною назвою "луйтра в небо"
І сотні тисяч мільйонів слів не замінить того  факту шо ти вже не тут. Але я буду бачити тебе у проходячих повз людях, у музиці яка гратиме на радіо.

вівторок, 1 липня 2014 р.

Мабуть вже вп'яте за сьогодні я борюся з бажанням подзвонити тобі. Вп'яте кажу собі шо не повинна цього робити бо так зроблю тіки шірше. Ти повинен якнайшвидше пробачити мене...


Ти питав мене чи буду я жаліти про все скоєне. Не буду жаліти, якшо через ці всі події ти станеш кращий. Якшо ти перестанеш заливати алкоголем, затягувати сигаретами, забувати злістю.
Може і краще якби ти злився на мене чи навіть ненавидів. Тоді би ти ту всю силу  емоцій міг направити в роботу, в картини, в музику, в розвиток свій і своїх близьких....а не заливати все алкоголем і не цікавою тобі компанією яка тіки тягне на дно і топить у лайні. Ти це і сам все прекрасно розумієш..я знаю. 
Але чому ж в мене навертаються сльози коли я дивлюся на твоє фото....
Вже вп'яте я забороняю собі тобі дзвонити....бо в трубку посипляться вибачення....Але я знаю так мусить бути краще. Вибач мене будь ласка. За все.

неділю, 1 червня 2014 р.

Не можу точно порахувати скільки разів ти мене дивував. Чи то своєю по-дитячому щирою безпорадністю, чи то по-дорослому необдуманою рішучістю, чи по-своєму небайдужими вчинками



Найкраще у тебе виходить будити мене зранку. Будити ніжно носом, будити серйозно дзвінком з виховними заявами, будити з вибаченнями за вчорашню сварку, будити пристрасними поцілунками, будити тоді коли дуже хочеш спати і тоді коли не спиш, а чекаєш твого дзвінка.
Уві сні ти незахищений, ти справжній. Допускати до свого сну потрібно тільки особливих людей, тих кому довіряєш себе.

 Привязаність не терпить змін.

Обіймати тебе, дихати тобі у шию, цілувати її. Дивитися тобі в очі і бачити ті хтиві бісики пристрасті, ті ніжні нотки довіри, ті серйозні промінчики впевненості.



Ту відданість, яка промовляє через кожну клітину твого тіла.
І твоє намагання бути для мене ідеальним. Хоча твоє бачення ідеалу аж ніяк не збігається з моїм.



Чомусь не можу я радіти всім твоїм/моїм букетам квітів, цукеркам і пачечкам дитячого молока в рюкзаку. Але все шо ти робиш щиро дивує мене, дивує та особливість і несхожість на все і всіх. Мабуть тому шо мені не потрібно від тебе нічього, нічього матеріального. Не хочу нічього мати...хочу відчувати. Тебе і твій настрій. Тебе і твої бажання. І так само хочу шоб ти відчував мене. Без слів і без питань. Я хочу бути для тебе тим поштовхом чи тою нагородою задля якої ти зможеш зробити все. Зробити все, на що без мене у тебе не вистачає сміливості. Напевно насправді радіти я зможу тоді, коли в тебе з'явиться бажання змінити себе. І свій світ, який навколо.


пʼятницю, 30 травня 2014 р.

Літні терзання розуму'13

Надто різним людям варто? бути разом. Ти любиш всі ті самміти зустрічі конференції і людей. Ти хочеш жити в великому місті. Хочеш бути в курсі всіх новин світу, країни....в курсі життя. Ти хочеш пити хороше вино, їсти в дорогому ресторані, одягатися в найкращому магазині одягу. 
Я не пю вина, спокійно ношу речі з секонду, моя улюблена їжа-помідори з сиром. Колись, я переїду жити на маленький острів десь в Хорватії, чи невисоку скелю в гори Тибету. Хотіла б жити там з тобою. Але тебе мабуть я ще не знаю/зустріла. Але сподіваюся це буде в цьому житті. Ми б жили удвох. І були б одне для одного всіма новинами світу, і країни( яка б то країна не була) і життям. Кожного ранку ми б кохалися займалися йогою, вдень- жили б, а ввечері- а вечір був би тільки твоїм. І спускалися( чи піднімалися) до людей тільки щоб купити білий туалетний папір( бо я інший не люблю) і оливкову олію, до салату з помідорів та сиру. 



Ти прийшов в моє життя, кажучи не робити через тебе нічого. Ти прийшов в моє життя і я знов почала писати. Знов мої думки послідовно лягають на папір сенсорний екран планшету. Ти прийшов в моє життя давно, та я в твоє прийшла тільки тепер. Тепер і пішла. Мене нема, і ніколи можливо не існувало. Ти придумав мене так швидко як ван Гог малював свої картини чи да Вінчі розробляв свої чудернацькі пристрої. Ти придумав собі мене. Я-про тебе і не знала. Ти придумав мене, і не знайшовши між нами нічого спільного, покинув.

Про і так всім відомі речі

Ніколи не бачимо себе зі сторони. А як побачимо то дивуємося звідки стільки зверхньості.
Ніколи не звертаємо уваги на те, які ми всередині, а як звертаємо то дивуємося звідки стільки захисних механізмів і коліщаток які вберігають нас від життя. Від життя такого як воно повинно бути з своїми завтиками, нашими пройобами, спільними  уроками. Ніяких уроків.....
Бо механізми і коліщатка працюють вправно





Ідеалу не існує постійно мені повторюють і знайомі і вчителі і просто цитати з реклами гелів для душу.  
Але я таки не зрозумію цього
Ми не можемо нічього змінити крім відношення до цього "нічього"


Усе міняється, проходить. Йде до свого логічного кінця чи наздоганяє свій нелогічний початок....і наздоганяти чи проганяти немає сенсу. Можна просто вмоститися зручненько і "наблюдать безконечность" і "вдихать неизбежность"



Така дивна доба цього інформаційного вибуху, цього інформаційного і соціального передозу. Лізе в вену немов до досвідченого наркомана. Немов до затятого поціновувача дурману свідомості чи підсвідомості. Нам хочеться ще і ще, ще і ще. Та ми не розуміємо що рано чи пізно прийлеться платити за інформаційну дозу



Ми живемо в суспільстві де можливість комусь подзвонити цінується більше ніж здоровя.
Де важливіше мати когось, хто б щиро вислухав, ніж купу грошей.
Важливіше шоб ти комусь був потрібен, ніж всі фізичні втіхи.