пʼятниця, 30 травня 2014 р.

Літні терзання розуму'13

Надто різним людям варто? бути разом. Ти любиш всі ті самміти зустрічі конференції і людей. Ти хочеш жити в великому місті. Хочеш бути в курсі всіх новин світу, країни....в курсі життя. Ти хочеш пити хороше вино, їсти в дорогому ресторані, одягатися в найкращому магазині одягу. 
Я не пю вина, спокійно ношу речі з секонду, моя улюблена їжа-помідори з сиром. Колись, я переїду жити на маленький острів десь в Хорватії, чи невисоку скелю в гори Тибету. Хотіла б жити там з тобою. Але тебе мабуть я ще не знаю/зустріла. Але сподіваюся це буде в цьому житті. Ми б жили удвох. І були б одне для одного всіма новинами світу, і країни( яка б то країна не була) і життям. Кожного ранку ми б кохалися займалися йогою, вдень- жили б, а ввечері- а вечір був би тільки твоїм. І спускалися( чи піднімалися) до людей тільки щоб купити білий туалетний папір( бо я інший не люблю) і оливкову олію, до салату з помідорів та сиру. 



Ти прийшов в моє життя, кажучи не робити через тебе нічого. Ти прийшов в моє життя і я знов почала писати. Знов мої думки послідовно лягають на папір сенсорний екран планшету. Ти прийшов в моє життя давно, та я в твоє прийшла тільки тепер. Тепер і пішла. Мене нема, і ніколи можливо не існувало. Ти придумав мене так швидко як ван Гог малював свої картини чи да Вінчі розробляв свої чудернацькі пристрої. Ти придумав собі мене. Я-про тебе і не знала. Ти придумав мене, і не знайшовши між нами нічого спільного, покинув.

Про і так всім відомі речі

Ніколи не бачимо себе зі сторони. А як побачимо то дивуємося звідки стільки зверхньості.
Ніколи не звертаємо уваги на те, які ми всередині, а як звертаємо то дивуємося звідки стільки захисних механізмів і коліщаток які вберігають нас від життя. Від життя такого як воно повинно бути з своїми завтиками, нашими пройобами, спільними  уроками. Ніяких уроків.....
Бо механізми і коліщатка працюють вправно





Ідеалу не існує постійно мені повторюють і знайомі і вчителі і просто цитати з реклами гелів для душу.  
Але я таки не зрозумію цього
Ми не можемо нічього змінити крім відношення до цього "нічього"


Усе міняється, проходить. Йде до свого логічного кінця чи наздоганяє свій нелогічний початок....і наздоганяти чи проганяти немає сенсу. Можна просто вмоститися зручненько і "наблюдать безконечность" і "вдихать неизбежность"



Така дивна доба цього інформаційного вибуху, цього інформаційного і соціального передозу. Лізе в вену немов до досвідченого наркомана. Немов до затятого поціновувача дурману свідомості чи підсвідомості. Нам хочеться ще і ще, ще і ще. Та ми не розуміємо що рано чи пізно прийлеться платити за інформаційну дозу



Ми живемо в суспільстві де можливість комусь подзвонити цінується більше ніж здоровя.
Де важливіше мати когось, хто б щиро вислухав, ніж купу грошей.
Важливіше шоб ти комусь був потрібен, ніж всі фізичні втіхи.