пʼятниця, 18 липня 2014 р.

Неминуче

Сьогодні був той самий день. Хоча ні, не так. Сьогодні був звичайний день, як кожен, із мільйона кожних моїх днів. Тоді коли прокидаєшся опівдні і одразу клянеш себе за бездарно проспаний ранок. Як завжди викає думка піти побігати яка триває рівно 30 сек. Перевірка пошти, смс, дзвінків....

Стакан води+кава з молоком. Дзвінок.

Це був один з тих днів, як не мали б бути особливими. Ні запланованих поіздок, ні зустрічей, ні роботи, лише один дзвінок.

Незнаю чому люди бояться говорити про смерть. Не вміють про неї говорити. Не хочуть про неї чути. Така проста фраза сказана між іншим: "ти знаєш що він вчора помер?". Поміж слів, поміж рядків - називайте як хочете. Поміж вибором рецепту варення, обговорення погоди, планів на день, в той час коли готуєш млинці на сніданок "ти знаєш що він помер?". 

Не знаю.

Тоді ти вмикаєш компютер, заходиш на його сторінку у всіх соц. мережах і на сторінки його друзів щоб знайти найменший натяк на співпадіння (на неспівпадаючі співпадіння-любив завжди повторювати ти) останній раз online 14 днів тому, останнє фото в instagram 5w ago,останній check in 3mounths ago, у друзів чорні квадрати замість фото, свічки, статуси..........

Це було майже так само як того літа, коли ти мені сказав про той діагноз. Зявилося фото з твоєю лисою головою-всім казав шо йдеш в армію...



Я не вірила, не вірю і зараз. Не вірю що тебе нестало. Можна я і далі буду скидувати тобі нові альбоми daft punk, які ти так любиш. Можна я буду позичати тобі фотоапарат для всіх твоїх шалених подорожей. Як згадка в мене залишиться книга яку ти мені дав почитати....книга з символічною назвою "луйтра в небо"
І сотні тисяч мільйонів слів не замінить того  факту шо ти вже не тут. Але я буду бачити тебе у проходячих повз людях, у музиці яка гратиме на радіо.

вівторок, 1 липня 2014 р.

Мабуть вже вп'яте за сьогодні я борюся з бажанням подзвонити тобі. Вп'яте кажу собі шо не повинна цього робити бо так зроблю тіки шірше. Ти повинен якнайшвидше пробачити мене...


Ти питав мене чи буду я жаліти про все скоєне. Не буду жаліти, якшо через ці всі події ти станеш кращий. Якшо ти перестанеш заливати алкоголем, затягувати сигаретами, забувати злістю.
Може і краще якби ти злився на мене чи навіть ненавидів. Тоді би ти ту всю силу  емоцій міг направити в роботу, в картини, в музику, в розвиток свій і своїх близьких....а не заливати все алкоголем і не цікавою тобі компанією яка тіки тягне на дно і топить у лайні. Ти це і сам все прекрасно розумієш..я знаю. 
Але чому ж в мене навертаються сльози коли я дивлюся на твоє фото....
Вже вп'яте я забороняю собі тобі дзвонити....бо в трубку посипляться вибачення....Але я знаю так мусить бути краще. Вибач мене будь ласка. За все.